Про Hitman: Codename 47

Hitman: Codename 47 - це гра, в яку сьогодні варто грати з двох причин:

- щоб побачити народження Агента 47

- і щоб зрозуміти, наскільки людство еволюціонувало в питаннях стелс-дизайну

Бо, Боже, це жорстка гра.

Як фанат серії, я заходив сюди з думкою: "Ну зараз буде класика." А через пару годин уже бігав із кулеметом, бо гра вперто відмовлялась пояснювати, як тут взагалі треба проходити місії тихо.

І це головна проблема Codename 47: інтуїція тут не працює. Ти ніби маєш бути елегантним кілером, але гра поводиться так, ніби тестує тебе на виживання в симуляторі "лисий чоловік випадково потрапив на ворожу базу".

Переодягання працюють через раз. NPC поводяться дивно. Другорядні персонажі мають інтелект людей, які забули, навіщо прийшли в кімнату.

При цьому видно, наскільки багато ідей тут народилось уперше. Контракти, маскування, свобода підходів - усе це вже є. Просто працює ще сирувато, ніби IO Interactive самі до кінця не вірили: "А люди точно захочуть годину носити чужий костюм замість стріляти?" І найсмішніше - захочуть. Просто пізніше. У Hitman 2: Silent Assassin, де серія вже різко подорослішала.

Але атмосфера все одно працює. Ця холодна музика, дивний вайб початку 2000-х, лисий клон із штрих-кодом - усе це вже тоді створювало дуже впізнаваний стиль.

Hitman: Codename 47 сьогодні - це археологія. Місцями болюча. Місцями крива. Але дуже важлива для розуміння, як народився один із найкращих стелс-серіалів.

[6/10]