Call of Duty - це ще та стара "колда", де на високій складності ворог не "створює тиск", а буквально оформлює тобі миттєву доставку кулі в лоб.
F5-F5-F5! Швидке збереження тут - не функція. Це стиль життя.
Бо сучасний гравець, вихований на регенерації здоров’я й чекпоінтах кожні 12 метрів, тут дуже швидко дізнається: "О, аптечки… ми сьогодні граємо по-дорослому."
Уже з першої частини серія зрозуміла головне: "Люди люблять, коли навколо красиво вибухає."
Тому кампанія постійно кидає тебе в різні постановочні сцени:
- оборона мосту
- втеча на вантажівці
- Сталінград
- танкові прориви
- взяття Берліна
І все це подається з таким пафосом, ніби Майкл Бей випадково став військовим істориком.
Але є нюанс: вороги тут не жартують. Вони обходять, флангують, стріляють дуже точно й іноді вбивають так раптово, що ти навіть не встигаєш образитись.
Особливо весело, коли якийсь німець тихо обходить тебе збоку й б’є прикладом по голові. У цей момент гра ніби шепоче: "Так, друже. Це тобі не тир."
І знаєте що? Саме через це старий Call of Duty відчувається більш "військовим", ніж частина нових серій, де ти напівбог із автолікуванням і сценарним щитом.
До речі, мультиплеєр досі живий. Але там грають люди, які, здається, народились із мишкою в руці й знають кожен піксель мапи краще, ніж власну кухню.
Бо це все ще дуже кінематографічний, атмосферний і важливий шутер. Просто з епохи, коли ігри ще не соромились карати гравця за самовпевненість.
[8/10]
Коментарі
Дописати коментар