Dear Esther - це гра, яка дивиться тобі в очі й чесно каже: "Геймплей? Ні. Ти просто будеш ходити й відчувати."
Спочатку все виглядає як симулятор людини, яка заблукала на шотландському острові після дуже невдалого філософського факультету. Ти просто йдеш уперед:
- каміння
- вітер
- море
- дивні монологи
- записки людей, які явно мали проблеми або з хімією, або з реальністю
І перша реакція абсолютно нормальна: "Це все? Я просто ходжу?"
Так. Саме це ти й робиш. Ходиш. Повільно. Дивишся на печери, маяки, уламки, слухаєш голос у голові - і поступово гра починає залазити тобі під шкіру.
Бо Dear Esther - це про атмосферу людини, яка загрузла у спогадах, самотності й дуже красивому депресивному туризмі.
І треба віддати належне: острів тут неймовірний. Печери, узбережжя, світло, звук - усе зроблено так, ніби художникам сказали: "Нам потрібно, щоб гравець одночасно хотів зробити скріншот... і подзвонити психологу."
Історія? Вона навмисно дивна, уривчаста й місцями настільки абстрактна, що мозок починає працювати як YouTube-коментатор: "А МОЖЕ ОСТРІВ - ЦЕ МЕТАФОРА?!"
І найсмішніше, що гра тобі нічого нормально не пояснює. Dear Esther поводиться як сучасне мистецтво:
- або тебе зачепить
- або ти через годину скажеш "це був walking simulator про каміння"
І обидві реакції будуть правильними!
Але якщо ігри - це мистецтво, то Dear Esther справді один із тих проєктів, які довели: іноді достатньо просто красиво провести людину островом... і залишити її наодинці з власними думками.
[7/10]
Коментарі
Дописати коментар