Deadlight - це коли розробники подивились на зомбі-апокаліпсис і сказали: "А що якщо головний герой буде не термінатором, а звичайним мужиком, який просто дуже хоче вижити?". Це значно логічніше, ніж черговий "я один перестріляв усе місто".
Гра одразу вчить правильним життєвим принципам:
- бачиш натовп зомбі - тікай;
- стрибок не розрахував - ну, бувай;
- махати сокирою красиво лише перші 15 секунд.
Усе подано в стильному 2.5D, де світ виглядає так, ніби постапокаліпсис продавили через фільтр "похмурий артхаус про людські страждання". Руїни, туман, покинуті місця й люди з таким набором психологічних проблем, що зомбі поруч виглядають навіть спокійнішими.
Особливий шарм додає голос головного героя. Цей оксамитовий "я бачив занадто багато" тон звучить так, ніби кожну репліку записували десь між ковтком віскі й депресією криптоінвестора.
Геймплейно це сучасний платформер старої школи: таймінги, пастки, втечі й постійне відчуття, що гра хоче перевірити - чи достатньо у вас нервів, аби ще раз перестрибнути ту кляту прірву.
Так, сьогодні видно вік гри: текстури простенькі, анімації місцями дерев’яні, а персонаж іноді рухається так, ніби в нього в рюкзаку бетонний блок. Але атмосферу це не вбиває. Навпаки - додає того самого дивного шарму епохи Xbox 360, коли всі дуже старалися зробити "кінематографічно".
Deadlight - це не про героїзм. Це про втому, втечу і постійне: "Та скільки ще тут тих зомбі?".
[6.5 / 10]
Коментарі
Дописати коментар