Легкий сніг повільно вкриває вулиці, з радіоприймачів лунає музика 40-х, дорогами поважно повзуть автомобілі, які сьогодні назвали б "ретро", а тоді вони просто ламалися без романтики. Потім минають роки - і місто змінюється. На дворі вже 60-ті: рок-н-рол, яскраві вивіски, хромовані маслкари, молодь із такою кількістю бріоліну, що його вистачило б відремонтувати пару двигунів. Я досі не знаю іншої гри, яка настільки природно передає атмосферу двох епох.
А потім гра робить найнебезпечніший трюк - змушує прив'язатися до людей.
Тут переживаєш не лише за Віто, а й за кожного, хто поруч із ним. Це не просто набір другорядних персонажів, а твоя компанія, твоя сім'я, твоя банда. Неважливо, чи ви продаєте цигарки, грабуєте ювелірний магазин або просто сидите в барі - між героями відчувається дружба, за яку хочеться триматися. І коли життя починає вибивати людей одного за одним, бажання помститися виникає саме собою. Без пафосних промов і написів "Натисніть E, щоб відчути драму".
Віто - один із тих головних героїв, яких не хочеться перевиховувати. Він не геній, не супергерой і не ходяча енциклопедія цитат. Це людина, яка звикла вирішувати проблеми найпростішим способом: якщо проблема не зникла після розмови, значить, розмова була закороткою. При цьому він не виглядає бездушною машиною. У нього є власні принципи, бажання вибратися з бідності й піднятися якомога вище в мафіозній ієрархії. Просто в кримінальному світі кар'єрні сходи зазвичай ведуть або до великих грошей, або до дуже дорогого цвинтаря.
Сюжет майстерно змішує все, за що люблять класичні гангстерські фільми. Погоні, перестрілки, сигаретний дим, тихі крадіжки, невдалі оборудки, дружбу, зраду й постійне відчуття, що будь-який успіх обов'язково виставить рахунок трохи пізніше. Іноді гра різко змінює бойовик на драму, іноді дозволяє посміятися, але головне - усьому цьому беззастережно віриш.
Саме тому Mafia II так добре працює навіть сьогодні. Вона не намагається засипати гравця сотнею активностей чи величезною картою. Вона просто розповідає сильну історію, де атмосфера, персонажі й постановка працюють разом. Це одна з тих ігор, після фіналу якої ще кілька днів хочеться поправляти комір пальта й говорити: "Я знаю одного хлопця... він може вирішити це питання."
А ось DLC... складається враження, що їх робили вже після слів: "Гра вийшла чудова. Тепер давайте подумаємо, як би ще трохи заробити." Вони майже нічого не додають ні сюжету, ні геймплею, виглядають пришитими білими нитками й залишаються радше модною традицією тієї епохи, ніж справді потрібним продовженням.
Мені особливо подобається, що ця версія сильніше підкреслює головну перевагу Mafia II - не стрілянину, а атмосферу й персонажів. А жарти залишаються в дусі гангстерського кіно, не перетворюючи текст на пародію.
- не дивуйтеся, якщо поїздка за цигарками перетвориться на кримінальну драму;
- не прив'язуйтеся до персонажів... усе одно не послухаєте;
- а DLC можете залишити на полиці. Навіть мафія іноді бере гроші за повітря.
Єдине доповнення, яке позиціонує себе як частину історії.
Насправді, нічого нового не розповідає. Три великі місії де Джо мститься, і де гра намагається показати себе з боку дурних місій в стилі GTA. Перша місія варта поваги (може вона просто вирізана з оригіналу), але все інше ніби робилося не тими людьми, не в тому стилі, нашвидкоруч або під тиском видавця.
Для тих хто думав, що гірше ніж "Пригоди Джо" бути не може - будь ласка. Ще більш божевільні завдання, з таким самим божевільним героєм. Набір завдань для вибивання очок, відкриття наступних. Зовсім не у стилі Мафії! Доповнення зовсім без історії, мети та великого інтересу, зате з ачивментами. Мабуть, сценаристи пішли після здачі основної гри.
[10/10]
[10/10]
Коментарі
Дописати коментар