SOMA - це той випадок, коли гра не просто лякає, а спокійно і методично розкладає тебе на філософські запчастини, поки ти навіть не встигаєш поскаржитися на це.
Ти граєш за Саймона Джаррета, який прийшов "трохи підлікуватися" через сканування мозку після аварії. І, як це часто буває в наукових експериментах, все дуже швидко йде за планом... якщо план писався в пеклі або принаймні в PR-відділі корпорації майбутнього. Далі гра акуратно знімає тебе з реальності, як скальпель - без різких рухів, але з дуже чітким наміром.
Світ SOMA - це не просто коридори й лабораторії, а величезний живий (і мертвий одночасно) організм. Тут кожна кімната виглядає так, ніби її залишили вчора: записи, особисті речі, техніка, що ще "нібито працює", і відчуття, що ти запізнився на катастрофу на кілька десятиліть. Атмосфера працює настільки чисто, що навіть тиша звучить підозріло.
Frictional Games знову роблять свою улюблену річ: змушують тебе боятися не монстрів, а самої ідеї, що монстр може з’явитися. І найгірше - іноді він навіть не з’являється. Просто мозок уже сам дописав сценарій і підсвічує тінь як загрозу. І це працює краще за будь-які скрімери.
Ігровий процес тут скромний: інколи губишся, інколи шукаєш куди йти, інколи дивишся на головоломку і думаєш, що вона існує радше як привід не дати тобі розслабитися. Але це не гра про "завдання". Це гра про питання, які починають дзвеніти в голові голосніше за будь-який саундтрек.
Так, є моменти, які можна було б підрізати, і деякі сцени виглядають як дивний авторський експеримент "а давайте зробимо ще дивніше". Але загальна конструкція настільки впевнена, що ці шви не розвалюють досвід.
У фіналі SOMA не стільки дає відповіді, скільки залишає тебе з дуже незручними питаннями, які чомусь продовжують працювати вже після титрів. І це рідкісний випадок, коли хорор не закінчується разом з грою - він просто переходить у фон мислення.
[9/10]
Коментарі
Дописати коментар