Medal of Honor (2010) - це гра, яка дуже хотіла стати конкурентом Call of Duty. Настільки сильно хотіла, що Electronic Arts виділила дві студії, два рушії та, мабуть, два вагони оптимізму. На виході ж вийшла гра, яка виглядає дорого, а запам'ятовується приблизно як інструкція до бронежилета.
Події відбуваються в Афганістані, без фантастичних загроз, ядерних вибухів і російських армій на газоні Білого дому. Розробники явно консультувалися з ветеранами й старанно намагалися показати сучасну війну максимально серйозно. Настільки серйозно, що інколи хочеться перевірити, чи гра взагалі пам'ятає, що має розважати.
Місії починаються з пафосних розмов про братерство, обов'язок і американських солдатів, яких ніколи не залишають. Проблема лише в тому, що персонажів толком не розкривають, тому вся ця драматургія працює приблизно як хвилина мовчання за людиною, з якою вас забули познайомити.
Стрілянина теж не рятує ситуацію. Красиві гори, реалістичні пейзажі, грамотно розставлені засідки... а потім гра відкриває портал нескінченного виробництва бойовиків. Ворогів тут викидають на карту такими партіями, ніби десь за пагорбом працює цілодобовий завод із випуску повстанців.
Особливо радують моменти, коли ти перевірив кімнату, перевірив коридор, перевірив кут - а через секунду там уже стоїть новий противник. Не інакше як телепортація входила до програми підготовки.
Втім, іноді гра прокидається. Заїзди на квадроциклах, польоти на вертольоті та оборона позиції, де укриття буквально розсипаються під вогнем, дійсно працюють. У такі моменти Medal of Honor нагадує, що потенціал у неї був.
Але потім герой падає з вертольота, ледве повзе від поранень, знаходить автомат - і миттєво одужує. Сучасна медицина нервово курить збоку.
З мультиплеєром історія ще сумніша. Його робили люди з досвідом Battlefield, але вийшов якийсь дивний гібрид експерименту та чернетки. Карти незручні, режими сирі, а онлайн спорожнів швидше, ніж польова їдальня після сигналу тривоги.
У підсумку Medal of Honor вийшла красивим військовим тиром із претензією на реалізм. Вона чесно намагається бути серйозною, але занадто часто забуває бути цікавою.
А фінальна пісня Linkin Park у титрах відчувається як остання спроба переконати гравця, що він щойно пережив щось епічне.
На жаль, більшість гравців до цього моменту вже подумки встановлювали інший шутер.
[6/10]
Коментарі
Дописати коментар