Need for Speed (2016) дуже хоче переконати вас, що ви стали частиною великої сім'ї стрітрейсерів. Для цього запросили справжніх легенд автотюнінгу. І все було б чудово... якби вони не грали настільки неприродно, що складається враження, ніби автомобілі в кадрі переживають за свою акторську кар'єру більше, ніж люди.
Хто ці люди?
- Кен Блок (Ken Block) - людина, яка перетворила дим від шин на окремий вид мистецтва;
- Акіра Накаї (Akira Nakai) - засновник Rauh-Welt Begriff, робить твоє авто ширшим за двері гаража;
- Магнус Вокер (Magnus Walker) - людина, яка дивиться на будь-яке авто й питає: "А чому це не Porsche?"
- Шінічі Морохоші (Shinichi Morohoshi) - бос японських суперкарів, що довів, що Lamborghini може бути яскравішим за новорічну ялинку;
- Команда Risky Devil - майстри парного дрифту, навіть близнюки так не синхронізовані.
Найкумедніше, що саме відео-вставки - одна з найкращих частин гри. Перехід від живого відео до вашого тривимірного автомобіля виглядає напрочуд ефектно навіть сьогодні. Ghost Games знімали акторів на зеленому тлі, а вашу машину рушій Frostbite домальовував у реальному часі. Магія працює. Особливо коли хтось із героїв із максимально серйозним обличчям пафосно розповідає про "єдність із машиною", а ви щойно п'ять хвилин тому знесли автобусну зупинку.
Потім починається гра. І тут з'ясовується, що підпільні гонки живуть десь у кат-сценах, а ви - на сервері. Замість відчуття нелегального нічного міста отримуєте відкриту карту з випадковими людьми, очками репутації й обов'язковим Always Online. Ніщо так не підсилює атмосферу підпільного рейсингу, як повідомлення про втрату з'єднання саме тоді, коли до фінішу залишилося десять метрів. Інтернет є, гра каже, що його немає. Хто з них бреше - невідомо.
Головні особливості цієї частини:
- асфальт тут мокріший, ніж очі фанатів Underground після релізу;
- соціалізація настільки нав'язлива, ніби Facebook вирішив стати автосимулятором;
- командний дрифт нарешті змушує їхати поруч із напарником, а не просто разом дивитися на одну мапу;
- Always Online - це охоронець клубу, який кожні п'ять хвилин просить показати паспорт, хоча ви вже всередині.
Самі перегони теж не дивують. Стрітрейсинг повернувся, гаражі красиві, список автомобілів приємний, але більшість режимів відчуваються знайомими до автоматизму. Лише командний дрифт справді додає чогось нового й нагадує, що серія ще вміє дивувати, коли перестає копіювати саму себе.
У підсумку Need for Speed (2016) - це дуже гарна фотосесія стрітрейсингу. Пограти можна заради кількох яскравих моментів, незвичної технології з відеовставками й символічного "дай п'ять" із Кеном Блоком. Але серцем серії ця частина так і не стала.
[6/10]
Коментарі
Дописати коментар