Turok - це чудовий спосіб зрозуміти, що ностальгія іноді працює як старий фотофільтр: здалеку красиво, а придивишся - і половину часу ти шукаєш ключ у кущах уже шосте коло поспіль.
Так, технічно гра для 1997 року була майже "дивіться, у нас справжнє 3D!". Висока роздільна здатність, динамічне освітлення, купа зброї, динозаври, монстри, дивний sci-fi - усе ніби кричить: "це класика!". І перші хвилини навіть віриш. А потім гра каже: "До речі, ти забув два ключі на попередньому рівні. Удачі."
І ось ти вже не мисливець на динозаврів, а археолог загублених дверей. Рівень можна пройти не повністю, але без ключів далі не пустять. Тому починається велика пригода "оббіжи всю карту ще раз і помолися, що не пропустив якусь щілину за водоспадом". Без гайдів сьогодні це проходиться приблизно як стародавній ритуал терпіння.
Стріляється гра нормально... на рівні "ну, стріляє". Вороги бігають, стріляють, іноді намагаються заходити з флангу, але після Quake чи Duke Nukem відчувається все це трохи дерев'яно. Зате боси тут - окремий цирк витривалості. Особливо коли чергову махіну треба 15 хвилин ганяти по арені, паралельно збираючи патрони й переосмислюючи власні життєві рішення.
І так, тут ще система життів. Не тільки здоров'я - ЖИТТІВ. Закінчились? Ну що ж, друже, ласкаво просимо назад у 90-ті, де "game over" означало "йди гуляй і подумай над поведінкою".
Найдивніше, що гра ніби старається бути унікальною: динозаври, дивний світ, хронозброя, бос-павук на стелі... але в пам'яті все одно лишається не атмосфера, а фрази типу:
- "Та де цей клятий ключ?"
- "Чого мене так укачує?"
- "Скільки ще в цього боса стріляти?!"
Turok - важлива історична штука. Але деякі легенди краще залишати в спогадах, а не перевіряти їх на міцність у 2020-х роках.
[5.5/10]
Коментарі
Дописати коментар