Alan Wake 2 - це коли ти запускаєш довгоочікуване продовження, наливаєш чай, вмощуєшся з думкою "зараз буде стильний трилер"… і через дві години ловиш себе на тому, що розкладаєш причинно-наслідкові зв’язки, ніби на семінарі з постмодернізму.
Перша частина була чесною. Там був конкретний злодій, який діяв через темряву. Все зрозуміло: ось темрява, ось ти, ось ліхтарик - працюємо. У Alan Wake 2 злодій - це вже не хтось. Це сама темрява. Вона стрибає з персонажа в персонажа, міняє перспективу, ламає структуру. Історія подається з кількох точок зору, ніби сценарист сказав: "Мій задум настільки складний, як твої відповіді у лікаря".
Тепер головних героїв двоє. Саґа - агентка ФБР, яка розслідує вбивства у відносно реальному світі. Алан - письменник, який блукає в темряві та намагається буквально переписати реальність. Час від часу вони контактують через якісь астрально-дурнуваті канали зв’язку й складають план порятунку світу. Гравець перемикається між ними у визначених точках, і без прогресу одного персонажа іншого далі не пустять. Це як кооператив… тільки із самим собою, і ти обом не довіряєш.
З’явився "простір думок" - обов’язковий шар геймплею. Якщо не почепиш докази на стіну й не з’єднаєш ниточками свої теорії, далі не підеш. Формально це круто: детективний процес, глибина, структура. По факту - кілька разів я реально сидів і дивився на екран із виразом "ну і що від мене хочуть?". Гра іноді більше схожа на інтерактивний іспит пройденого сценарію, ніж на хорор.
Алан, до речі, може переписувати сцени, змінюючи реальність. Зазвичай потрібно зробити це один раз у ключовому місці - але поки ти зрозумієш, де саме, мозок уже починає підозрювати себе в змові.
Окремий делікатес - Night Springs. Мініглави з того ж всесвіту, які пов’язані з основною історією десь на рівні "якщо дуже вчитатися й будувати конспірологію". Вони граються як перерва між основною стравою, але іноді нагадують, що ти дивишся високобюджетний артхаус, який дуже хоче, щоб ти його аналізував.
Сюжет став складнішим. Значно. І от тут починається особисте. У першій частині було просто цікаво: інтрига, напруга, рух уперед. Тут ти частіше думаєш: "Це до чого було?", "Він геній чи вже поїхав?", "Це важливо чи просто красиво?". Інтрига поступово поступається місцем інтелектуальному перевантаженню.
Звучить по-дідівському, але "грати стало складніше". Зміна реальності, зміна глав, світло як інструмент редагування простору, мапа не з точки А в точку Б, а туди-сюди, назад і ще раз через метафору. Персонажі поводяться так, ніби сценарист дав їм установку "більше дивакуватості". Деколи це геніально, деколи - "розв’яжіть мене повністю".
Візуально - розкіш. Рівні дорогі, постановка кадру кінематографічна, атмосфера густіша за туман у лісі. Бюджет видно в кожному дивному рішенні й ефекті. Фізика - місцями посередня, але це вже дрібниці на тлі сюрреалістичного шоу.
У підсумку це схоже на зустріч із картиною модного митця. Ти стоїш перед темним сюрреалістичним полотном і кажеш: "Так, я розумію задум". Усередині ж тихо панікуєш. І вдруге дивитися чомусь не дуже хочеться. Я ж хотів темряву з ліхтариком. Отримав темряву з філософським факультетом.
[6/10]
Коментарі
Дописати коментар