Вітаю у симуляторі рабовласника-капіталіста Gladiator Guild Manager. На початку гри ви почуваєтеся геніальним тактиком, адже все виглядає як проста дитяча забавка "камінь-ножиці-папір": виставив правильного бійця проти ворожого - і маєш легку перемогу. Згодом ви навіть вирощуєте ультимативний кістяк команди і думаєте, що схопили бога за бороду. Але гра швидко нагадує, хто тут справжня жертва балансу, і раптом половина перемоги залежить не від сили бійця, а від того, кому саме він вирішить дати по голові. Починаєш виставляти пріоритети так, ніби налаштовуєш бойову CRM: "Ти - по лікарях. Ти - по магах. Танка не чіпай, він і сам помре від старості."
А далі віддане бойове братерство розбиваються об жорстоку ринкову економіку. Коли рівень супротивників починає зростати за експонентою, ваша управлінська стратегія еволюціонує у досить специфічні рішення:
- Продаємо своїх рідненьких, які просто не встигли прокачатися: "Нічого особистого, друже, просто в тебе занадто маленький... рівень.".
- Купуємо такого самого бійця... тільки на п'ять рівнів молодшого душею і старшого цифрами. Найжорстокіший HR у фентезі.
- Витрушуємо останні копійки на топові шмотки для лідерів команди, купуючи шолом, який коштує більше, ніж життя трьох гладіаторів.
Окрім виховування гладіаторів, гра пропонує повне занурення в політичний бруд завдяки трьом місцевим фракціям. Тут діє залізне правило: допоміг одному - автоматично став мерзотником і зрадником для іншого. Совість доводиться одразу міняти на золото. Зате репутація падає настільки професійно, що вами вже міг би пишатися будь-який середньовічний політик. І все це під акомпанемент 12 Світових Арен, де замість затишного протистояння на вас чекає хаотична стінка на стінку, а рівень складності раундів нахабно випереджає ваші можливості й вимагає ледь не релігійної підготовки.
Десь після трьох годин цього свята життя гра раптово просідає. Баланс підбору ламається на користь штучного інтелекту так витончено, що ресурсів на експерименти з новими типами бійців просто не залишається, і гравцю стає відверто нудно. Єдиний вихід - увімкнути гордість, зробити крок назад на попередні світові арени і монотонно фармити ресурси, вдаючи, що це такий глибокий стратегічний задум.
Що в грі дійсно вражає - то це різноманітність характеристик бійців. Вони вміють збивати з ніг, знімати закляття, воскрешати померлих, штовхати і підпалювати один одного з особливим ентузіазмом. Окреме "фе" хочеться сказати любителям універсальності - тут таких не поважають, боєць має бути або непробивно живучим, або вмирати від одного подиху, але боляче бити. Моя щира шана людині, яка це балансувала. Вона або геній, або колись писала Excel-таблиці на 700 вкладок і вирішила помститися людству.
Ось така вона, романтика спортивного менеджменту: ви здуваєте порошинки з підлеглих до початку раунду, купуєте їм одноразові брязкальця, а під час бою просто сидите й дивитеся, як ваш ідеальний план або блискуче працює, або за тридцять секунд перетворюється на колективний суїцид. І найобразливіше - перегравати хочеться не тому, що гра несправедлива, а тому, що вона дуже переконливо доводить: цього разу винен саме менеджер. HR-відділ уже підготував наказ про ваше звільнення.
[7/10]
Коментарі
Дописати коментар