Спочатку гра залишає враження, наче вам продали другу частину, але забули покласти всередину щось нове. Потім починаєш розбиратися - з'явилися стрибки, штовхання, нові класи машин і боси, де треба на швидкості розбивати їхні "життя", влучаючи в кільця прямо на трасі. І раптом розумієш: ні, нове тут є. Просто гра ховає його під шаром дуже специфічного геймдизайну.
Моделі машин зроблені чудово - до реальних іграшок їм не вистачає хіба що відбитків пальців. В основі все ще чиста аркада з акцентом на дрифт. Але фізика тут має власний характер і, схоже, не завжди вважає гравця своїм роботодавцем. Невдалий кут, інша поверхня, падіння швидкості або прокачаний скіл - і машина раптом перестає повертати, дрифтувати чи взагалі співпрацювати. Спочатку грішиш на геймпад. Потім на себе. Потім розумієш: ні, фізика просто ледача.
А от штовхання - це вже чиста соціальна токсичність. На середній складності можна навіть не помітити, що ця механіка існує. Але варто дістатися сильних суперників або онлайну, і легкий поштовх перетворює твоє авто на мініатюрний супутник Землі. Особливо якщо машина полегшена: тебе чемно підпихнули - і ти вже летиш за межі траси, натискаєш "повернути на трасу", а через секунду знову бачиш пілотон попереду. З одного боку - бісить. З іншого - вчить використовувати весь арсенал агресивної їзди, який раніше сором'язливо називався "контактною боротьбою".
Є кілька моментів, де гра перевіряє не майстерність, а вашу психіку:
- знайти правильний клас і рівень авто, бо "улюблена машинка" цього разу не проходить за паспортом;
- пролетіти пів карти без гравітації й потрапити в чекпоінт розміром із поштову скриньку;
- зробити подвійний стрибок, обійти бордюр, знову стрибнути, не впасти й не почати говорити з машиною;
- пройти тайм-атаку на золото й зрозуміти, що попередня перемога була просто тестовим запуском;
- увімкнути складність під кінець кампанії й раптом усвідомити, що "аркадна гонка" давно перетворилася на вступний іспит у кіберспорт.
Музика тут теж вирішила бути механікою. Вона динамічно нашаровується залежно від подій на трасі, але композиції швидко набридають, а вокал іноді звучить так, ніби трек завантажили з інтернету спеціально для режиму караоке. Сюжет із коміксовою пародією існує, але це радше табличка "історія тут була... і десь пішла". А перемикання між кампаніями й DLC змушує гравця розгубитися як водія після першого знайомства з механічною коробкою.
І все ж саме тут Turbocharged починає розкриватися. Спочатку вороги здаються "на гумках", рівні - звичайними, а нововведення - декоративними. Потім починаєш шукати скорочення, вчити дрифт, тримати постійне прискорення, використовувати штовхання й вивчати босів. А коли дійдеш до складніших завдань - ти відточуєш кожен рух.
HOT WHEELS UNLEASHED 2 не закохує з першого заїзду. Спершу вона губиться у власній фізиці, дивних картах і надто хитрих вимогах, а вже потім виявляє характер. Для спокійної гри на розділеному екрані з дитиною чи невибагливим другом вона чудова. Але якщо викрутити складність угору й перестати грати "на золото, як вийде", це раптом стає напрочуд глибокою аркадою.
[7/10]
Коментарі
Дописати коментар